1 Чи ж не обмежений час чоловікові на землі, а дні (життя) його чи ж не те саме, що дні поденного наймита? 2 Так, як той раб холодку, а поденьщик жде кінця роботи, 3 Так і мені допались місяці без відпочивку, а ночі горя виділені мені. 4 Коли лягаю, питаюсь: коли ж то я встану? а вечір тягнеся поволи, й я обертаюсь без кінця, аж засвитає. 5 Тіло обвили червяки та струпи, мов кора земляна; шкіра на мені ріпава, та й береться все гноєм. 6 Дні мої летять швидше судна, а конець їх безнадійний. 7 Згадай (Боже), що життє моє — подув (вітру), а око моє не вернесь, побачити добро. 8 Не побачить мене око того, що видів мене; та й твої очі (звернуться) на мене, — а мене нема. 9 Рідшає хмара й зникає; так і той, що зступив у глибоку яму, вже не вийде, 10 Не вернеться вже в домівку свою, і місце його не знати ме вже його. 11 Тим же то я не стану здержувати уст моїх; говорити му в тісноті духа мого; буду жалуватись у горю душі моєї. 12 Чи то ж я море або потвора морська, що ти проти мене сторожу (запору) поставив? 13 Думаю часом таке: втішить мене постеля моя, ложе моє поможе мені, горе моє перетерпіти; 14 Та бо ти жахаєш мене снами, й видивами лякаєш мене, 15 Так, що душа моя бажає ліпше перериву дихання, ліпше смерті, ніж удержання костей моїх. 16 Омерзїло мені життє. Чи ж вічно жити мені? Відступи від мене, — та ж дні мої, се марнота! 17 Що ж бо таке чоловік, що його так цінуєш, та звертаєш на його ввагу твою, 18 Та що-ранку звідуєшся до його, й що хвилинки вивідуєш його? 19 Докіль же не полишиш, докіль не відойдеш від мене, докіль і слини мені не даси проковтнути (спокійно)? 20 А коли я провинив, то що вчиню тобі, ти наглядниче людей! Чому вчинив єси мене таким мерзенним собі, так що й я самий став тягарем собі? 21 Та й чому ж би не простити гріха мені й не зняти з мене проступку мого? та ж от, я ляжу в землю, а завтра, хоч би ти й шукав мене, мене вже не буде.